Головна » - Методичні матеріали - » Зустріч із лікві …


Зустріч із ліквідаторами ЧАЕС «Доторкнутись серцем до подвигу»

100_3120Рівно тридцять років нас відділяє від того страшного квітневого ранку, коли слово “Чорнобиль” рознеслося по всьому світові як предвісник болю й горя.

————————————————————————————————————-

Про справжні причини трагедії, що змінила життя тисячі людей, ми не дізнаємося, мабуть, ніколи. Й так само складно вберегти спогади. Адже людська пам’ять недовговічна.

Доторкнутися до сторінок Чорнобильської трагедії мали змогу лідери учнівського самоврядування району, які  прибули 21 квітня до Іванківського Центру дитячої та юнацької творчості на зустріч із ліквідаторами аварії на ЧАЕС.

Розповісти юному поколінню про той нелегкий 1986 рік погодилися Олександр Григорович Косянчук, Микола Дмитрович Борзаківський та Василь Федорович Бусленко.

Почесні гості були приємно вражені затишною й творчою атмосферою в закладі. Вони із задоволенням переглянули постійно діючу виставку дитячих робіт та вернісаж малюнків «Чорнобиль очима дітей», присвячений роковинам аварії на ЧАЕС,  підготовлений гуртківцями  та учнів шкіл району.

Зустріч із ліквідаторами проходила в теплій і невимушеній атмосфері. Чоловіки залюбки ділилися з дітьми спогадами того буремного року, а учні слухали, затамувавши подих. Адже це вже не сторінки книги й не кадри фільму. Це – слова безпосередніх учасників Чорнобильської драми.

О.Г. Косянчук у квітні 1986 року – водій автобуса Іванківського автопарку, дізнався про страшну аварію від водія, що приїхав із Чорнобиля. А через кілька годин підприємство було піднято по тривозі. У травні Олександрові Григоровичу довелося займатися евакуацією дітей із небезпечної зони у літні табори, евакуацією людей із чорнобильської зони.  Автобуси йшли через Іванків. Здавалося, що колоні техніки не буде кінця. На території Іванківського автопарку встановили «ПУСО» ( установку, яка забезпечувала миття транспорту, перевірку на зараження; згодом така установка була і в с.Чкалівка).

М.Д. Борзаківський, на той час держрибінспектор,   ще й досі пам’ятає теплий і погожий ранок 26 квітня. Чоловік перебував на своєму робочому місці: планувався обліт над річками.  Все йшло, як завжди й нічого не віщувало біди. Від працівників рибокомбінату дізнався, що вночі у Чорнобилі щось сталося і туди йшло багато машин. Це вже потім Миколі Дмитровичу доведеться летіти над Чорнобилем, бачити покинуті села, на вулицях яких не залишилося жодної живої душі. Навіть на території нашого району було нелюдно. Брав проби грунту, мулу на дослідження радіоактивного забруднення. Після спілкування  з пожежниками, що працювали на даху машинного залу ЧАЕС, довідалися про реальну небезпеку, яку являє атом.  Розповів, як до станції прибули бронетранспортери. Але яка б «розумна» техніка не працювала всім зрозуміло, що людину, її мужність, героїзм у цій ситуації ніхто не замінить. А ще Микола Дмитрович приніс із собою книгу та фотографії про Чорнобиль, про своїх друзів, колег, які займалися ліквідацією чорнобильського лиха.

А В.Ф. Бусленко, який працював начальником паспортного відділення тоді ще Іванківського відділення внутрішніх справ, розповів про Прип’ять – місто енегргетиків, яке називали “восьмим чудом світу”. І про те, як швидко залишилося воно стояти пусткою, як моторошний пам’ятник людській недбалості. Згадує, як всіх по тривозі зібрали у райвідділі, на них вже чекав автобус. По дорозі на Чорнобиль бачили зарево, яке огортало небо. Перше завдання, яке постало перед ним та його колегами –   перекриття дороги до станції.  В перші дні місто жило звичайним життям,хоча в небі з’явилися перші вертольоти, бійці хімслужби,  курсувало багато машин швидкої допомоги,  в самому повітрі відчувався якийсь неспокій. Робота у Василя Федоровича була напруженою. Адже постійно доводилося спілкуватися із доведеними до відчаю людьми. Хтось відмовлявся покидати рідні місця, хтось благав розшукати рідних. Людям, які покидали домівки, говорили, що це ненадовго, а виявилось назавжди…

 Згадав Василь Федорович і пожежника, Героя Радянського Союзу  Віктора Кибенка, з яким він був знайомий особисто. Передостанній  раз вони зустрілися, коли Віктор змінював іванківську прописку,  останній – у лікарні. Василь Федорович згадує, як смертельно хворий, молодий чоловік намагався із останніх сил втішити свою дружину, батьків.

У щирій розмові час проминув непомітно. Загиблих героїв присутні у залі вшанували хвилиною мовчання.

А потім ліквідатори відповідали на запитання учнів. Юнаків і дівчат цікавили зовсім не дитячі питання: чи видавали ліквідаторам якісь ліки? Чи знали вони про справжню небезпеку? Що вражало найбільше, коли в’їжджали у чорнобильську зону? Що відчували під час виконання професійних завдань? Як аварія позначилася на їх здоров’ї та чи піклується зараз про них держава?

Запрошені гості з охотою відповідали на всі поставлені запитання, знаходячи для дітей потрібні слова. В розмову включилися й педагоги-організатори, адже багато хто із них у травні 1986 був школярем.

Заключним акордом заходу  став виступ педагога-організатора Жміївської ЗОШ Галини Миколаївни Ляхевич, яка прочитала присутнім власний вірш “У атома серця нема”.

Ліквідаторам діти вручили квіти й побажали довгих років життя й міцного здоров’я. Та найбільшою нагородою для людей, що тридцять років тому без перебільшення врятували світ, стала саме щира увага й цікавість юного покоління. Пам’ять житиме. Доки передаватиметься із вуст у вуста.

Тетяна Голяк,

культорганізатор Іванківського ЦДЮТ

100_3120

 

 

 

 

 

 

100_3111

 

 

 

 

 

 

100_3108

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × 1 =